РОЗУМЕ́ЦЬ, мця́, ч. Зменш.-пестл. до ро́зум 1, 2. Невеликий розумець [у вівці], — звичайно німина,— а все-таки такий, як бог йому дав (Фр., IV, 1950, 25); А та вже перелякалася. Що й був розумець — вискочив (Хотк., І, 1966, 78); // ірон. Те саме, що розума́ка. Бач, який найшовся розумець (Сл. Гр.); Старий знову чогось не помирився із сином.. А потім, дивись, і сусідам піде жалітися, що його сякий не такий розумець не має в голові олії (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 180).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 841.