РОЗТУЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідше РОЗТУ́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., РОЗТУЛИ́ТИ, тулю́, ту́лиш, док., перех.

1. Розтискати, розмикати що-небудь стиснуте, зімкнуте. — Розмов — мало,— майже не розтуляючи рота, сказав він (Шовк., Інженери, 1956, 71); Вона підводить голову, розтулює уста, щоб щось випалити, та, глянувши парубкові у вічі, відразу терпне (Стельмах, І, 1962, 158); Коли розтулив [Данило] вії, то побачив, що вогнище зовсім загасло (Трубл., І, 1955, 162); // Розпрямляти, розслабляти що-небудь складене, зігнуте, стулене. Ви розтулюєте спітнілу.. долоню, просите: — Продайте кавуна, дідусю (Сенч., Опов., 1959, 245); Аліна відчула, як рука, що стискала її серце, помалу розтулила пальці (Ю. Янов., II, 1954, 94); З ванькира урочисто вийшла Федора, байдуже глянула на Клима і розтулила перед Супруном кулак. На її долоні лежало дві пари циганських сережок (Стельмах, II, 1962, 123).

◊ Розтуля́ти (розтули́ти) рот (ро́та) див. рот.

2. розм. Розкривати, розгортати що-небудь закрите, згорнуте. То затуляв [Данько], то знов розтуляв картуза, щоб переконатися, що казна його на місці (Гончар, Таврія, 1952, 70); Он прокинувся метелик, Розтуляє пелюстки (Бичко, Вогнище, 1959, 161); Польова повитиця полізла догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки (Коцюб., І, 1955, 17).

3. Розсовувати частини, краї чого-небудь, відслоняти щось, відкриваючи те, що було закрите, затулене. Доротті.. підійшла до вікна і розтулила важку гардину (Ле, В снопі.., 1960, 203).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 835.