РОЗТРА́ТА, и, ж.

1. Дія за знач. розтра́тити, розтра́чувати. Тяжко дітей годувати У безверхій хаті, А ще гірше старітися У білих палатах,— Старітися, умирати, Добро покидати Чужим людям, чужим дітям На сміх, на розтрату! (Шевч., І, 1963, 310); Він [В. І. Ленін] вживав найрішучіших заходів в усіх випадках, що стосувалися розтрати державних коштів (Біогр. Леніна, 1955, 254).

2. Злочинна витрата службовою особою довірених їй грошей, цінностей або іншого майна. Чинність цієї [403] статті поширюється тільки на випадки, коли від часу розтрати, загарбання або привласнення до моменту порушення кримінальної справи минуло не більше двох років (Цив. кодекс УРСР, 1950, 65); [Дарина:] Гляди мені. Поженимось, а ти влізеш в якусь розтрату. Тільки репутацію мені зіпсуєш (Мокр., П’єси, 1959, 212).

3. Розтрачені гроші, цінності або інше майно. Спасибі тобі за гроші і за те, що не лаєш нас за святочну розтрату (Л. Укр., V, 1956, 121); — Звичайно, можна б якось це діло зам’яти. Покрити розтрату готівкою, поїхати самому до начальства, пробачитись, покаятись… (Шиян, Баланда, 1957, 237).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 830.