РОЗСО́ХА, и, ж. Розгалуження двох гілок, відростків на дереві, роздвоєння на кінці якого-небудь предмета. Біля порога козак прив’язав хортів до розсохи, обвішаної глечиками (Панч, Гомон. Україна, 1954, 23); Була в ній [альтанці] примітивна лавочка, точніше, дрючок на двох розсохах, забитих в землю (Гжицький, У світ.., 1960, 151); *У порівн. Ось і той шлях, від якого розсохою кинулися врозтіч дві вузькі, притрушені листом дороги (Стельмах, Вел. рідня, 1961, 733); // Місце, де що-небудь розгалужується (звичайно надвоє). Вони опустились на розсоху граба, одна пташка влетіла в невеличке дупло, випурхнула з нього, пискнула щось і у знайдене сховище пірнула (Стельмах, І, 1962, 251).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 813.