РОЗРУ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗРУБА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.

1. Рубаючи, розділяти, розсікати на частини, шматки. Вояки стинали втікачам голови, розрубували надвоє (Досв., Гюлле, 1961, 181); Якби хтів їй [Жар-птиці] волю дати хто з хоробрих юнаків, мусить перше розрубати сімдесят ще й сім замків… (Л. Укр., І, 1951, 275); Тільки в грізній помсти люті, коли кров її [дівчини] текла, розрубав він офіцера од погона до сідла (Сос., Солов. далі, 1957,44); * Образно. Холодне блакитне сяйво.. розрубувало пітьму, примушуючи море світитися срібним блиском (Горький, Опов., перекл. Хуторяна, 1948, 27); // Рубаючи, псувати річ. Довго рубалися вони… Розрубав на ньому [Шилові] вражий лях залізну сорочку (Довж., І, 1958, 260); // Заподіювати рубану (у 3 знач.) рану; ранити. Горленкові стало погано. Шабля Потоцького розрубала йому плече, ключицю і перші ребра (Тулуб, Людолови, I, 1957, 37); // перен. Сильним швидким змахом чого-небудь розсікати повітря, воду і т. ін. Руки трьох сипайчів жвавіше замахали, розрубуючи воду (Ле, Міжгір’я, 1953, 274); Рубанюк різко викинув уперед руку, розрубав нею важке димне повітря, ніби шаблею рубонув незримого ворога (Цюпа, Назустріч.., 1958, 55); // перен. Порушувати цілісність чого-небудь, роз’єднувати, відокремлюючи щось. Кількома ударами наші війська розрубали на частини оточені дивізії ворога (Гончар, І, 1954, 60).

◊ Розруба́ти одни́м уда́ром (ма́хом) — вирішити яке-небудь питання рішуче, відразу. — Тільки ми, більшовики-ленінці, розрубали все одним ударом — роздали землю трудовому народові! (Гончар, II, 1959, 228); Розру́бувати (розруба́ти) ву́зол (вузла́, вузли́) — швидко розв’язувати що-небудь складне, заплутане. Зі сторінок наших книг майже зовсім зник.. герой-надлюдина, який з легкістю надзвичайною розрубував усі вузли найскладніших протиріч (Літ. газ., 11. III 1959, 2); Розру́бувати (розруба́ти) го́рдіїв ву́зол див. го́рдіїв ву́зол.

2. перен. Припиняти дію, прояв чого-небудь, що зв’язує, скріплює певними стосунками. Коли ми вимовляємо слова — Пушкін і Шевченко, то називаємо імена людей, які з найбільшою силою втілили в собі найкращі думи і найзаповітніші прагнення двох братніх народів, дружбу яких, міцну, як сталь, так само не здатен розрубати ніхто і ніколи (Рильський, X, 1962, 31); [Кривоніс:] Дай боже від шляхти народ звільнити, а тоді твою угоду з ханом я мечем розрубаю (Корн., І, 1955, 228).

3. перен. Звільнятися від чого-небудь тяжкого, обтяжливого. [Д. Жуан:] О, певне, я б не витримав їх [громадські пута] довго, якби не ви. Я б розрубав їх знову, коли інакше з них нема визволу (Л. Укр., III, 1952, 408).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 797.