РОЗПУ́ТТЯ, я, с.
1. Перехрестя двох або кількох доріг; роздоріжжя. Ось і розпуття… В різні боки біжать від села дороги (Цюпа, Назустріч.., 1958, 12); Над ранок вони вийшли на перехрестя лісових доріг. Неподалік од розпуття білів маленький готельчик (Загреб., Європа 45, 1959, 440); * У порівн. — Приходю [приходжу] додому — в хаті, як на розпутті, як билина (Головко, II, 1957, 103).
◊ Стоя́ти (бу́ти і т. ін.) на розпу́тті — перебувати в стані нерішучості, вагатися. Наступного дня криничани найнялися. Аж полегшало одразу на душі: вже не стоятимуть на розпутті (Гончар, Таврія, 1952, 100).
2. діал. Бездоріжжя. Ти знаєш весняне розпуття волинської річки — поліську болотяну повідь (Дмит., Присяга.., 1937, 152); — Де ходили, де ви забарились, Що в розпуття їдете саньми? (Шер., Дорога.., 1957, 76).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 785.