РОЗПУ́СТА, и, ж.

1. Аморальний, розпусний (у 1 знач.) спосіб життя. — Та ж ви не повія яка,.. адже вам не пусте в голові, не розпуста (Коцюб., І, 1955, 45); Головне для слуг Ватікану — не віра, а гроші, лакомство, розпуста (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 151); — Що ваша душа? Торба, в яку ви збирали гроші, а замість них плодили старців і розпусту. Оце і все, що ви зробили на землі… (Стельмах, І, 1962, 421).

Буди́нок розпу́сти — те саме, що Дім розпу́сти (див. дім); Дім розпу́сти див. дім; Кубло́ розпу́сти — місце, де панує розпуста. Стародавні римські лазні.. втратили своє гігієнічне значення, перетворившись на кубла розпусти і розсадника венеричних хвороб (Шк. гігієна, 1954, 13); Приту́лок розпу́сти — те саме, що Дім розпу́сти (див. дім). Невже Кайтмаза ладиться завести Шафіге до притулку розпусти? (Тулуб, Людолови, І, 1957, 263).

2. Зневажання певних правил, законів. — Ой господи, яка розпуста. Яка попсованість! То це вже для їх нема й посту? — аж крикнула баба Зінька (Н.-Лев., VI, 1966, 361); // Непокірність, неслухняність. — Чорт його знає, що сталось з народом, — жалівся [Підпара] жінці. — Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи… така розпуста (Коцюб., II, 1955, 52).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 784.