РОЗНІМА́ТИ і рідко РОЗДІЙМА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., РОЗНЯ́ТИ, німу́, ні́меш і рідко РОЗДІЙНЯ́ТИ, дійму́, ді́ймеш, док., перех.

1. Роз’єднувати, відділяти одне від одного що-небудь з’єднане, зімкнуте, стулене і т. ін. Зажмурює [Мирон] очі. Ов, не видно нічого. Рознімає: видно й чути (Фр., І, 1955, 234); Принесли води,— збризнули,— ні волосиною не повела [мати]. Розняли ножем зціплені зуби, линули у рот води (Мирний, І, 1954, 361); Арсенько розняв кулак (Трубл., І, 1955, 155); // Розводити (руки) в боки. Гримала аж розняв руки з дива: справді, чим би люди землю орали, якби не було плуга? (Мак., Вибр., 1954, 161); — Я Парасю люблю! От-та-ак люблю! — розняв Володислав широко руки, і йому радісно заблищали очі (Епік, Тв., 1958, 100); // Роз’єднувати руки тих, що побилися об заклад або уклали між собою яку-небудь угоду. Раз побився Максим на взаклад [об заклад], що вип’є кварту й не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованців. Товариші розняли руки (Мирний, І, 1949, 222).

2. Примушувати розійтися, насильно розводити тих, що б’ються; розбороняти. Радці сопли, лаялися і тупотіли на місці, зчепившись в одну купу, і важко було зрозуміти, хто б’ється, а хто рознімає їх (Тулуб, Людолови, II, 1957, 368); Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх (Вовчок, І, 1955, 245).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 751.