РОЗМОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок.

1. Усно обмінюватися думками, вести розмову, бесіду з ким-небудь. Филін, розмовляючи, ніколи не дивився людям в вічі (Н.-Лев., VI, 1966, 328); Обоє в затінку сиділи на широкій призьбі, про щось тихо розмовляли (Стельмах, II, 1962, 97); * Образно. Вітер з гаєм розмовляє, Шепче з осокою (Шевч., І, 1963, 144); // Передавати свої думки, почуття за допомогою міміки, жестів. Потай кохались вони, розмовляючи тільки на мигах (Зеров, Вибр., 1966, 321); Звернувшись до Ауера, почав [дід] розмовляти руками, показував, що човном пливли туди, махав в обидва боки долонями — значить веслами гребли (Хижняк, Тамара, 1959, 97); // перев. із запереч. не, з ким, між ким, розм. Підтримувати стосунки, зв’язки, спілкуватися з ким-небудь. Не розмовляла [Олена] з Оксеном і нишком виняньчувала способи помсти над Ганною (Тют., Вир, 1964, 108); Після тої сутички на мітингу — бути чи не бути в полку комісарові — вони й досі майже не розмовляли між собою (Гончар, II, 1959, 117).

2. Мати здатність, уміти говорити, висловлювати свої думки, почуття. Олексі і Меланці здавалося, що син уже все розуміє, дарма що він не розмовляє, але він відчуває, що це про нього балакають (Кочура, Зол. грамота, 1960, 337).

3. Говорити, володіти якою-небудь мовою. Товариство у мене виключно російське і по-італійськи, на жаль, не розмовляю (Коцюб., III, 1956, 415); Складнішою виявилась і тодішня Україна. Була вона повна своїх і чужих панів, які добре розмовляли по-українському (Довж., I, 1958, 16).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 747.