РОЗМА́Й, ю, ч., нар.-поет.

1. Що-небудь буйно розквітле, зелене (ліс, гай і т. ін.). Краще йди в темний гай, у зелений розмай, Або в поле, де вітер гуляє, На дозвіллі із лихом собі розмовляй (Л. Укр., І, 1951, 81); Навколо був ясний розмай і радісна теплінь (Уп., Вітчизна.., 1951, 66); *Образно. Хай жаль, що перейшли для мене Солодкі болі зросту і жадань, Що похилився мій розмай зелений І май черлений одійшов за грань (Рильський, II, 1960, 195).

2. Приворотне, чарівне зілля. — Ти знаєш, як цвіте розмай? Возьми [візьми], розмаю накопай І дай із’їсти або спити, — І він зачне тебе любити!.. (Рудан., Тв., 1959, 70); «Іди, доню, до гаю, Копай зілля розмаю». «Я розмаю не знаю, Хіба людей спитаю» (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 108).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 734.