РОЗЛЮТО́ВУВАТИ і РОЗЛЮ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗЛЮТУВА́ТИ, у́ю, у́єш і РОЗЛЮТИ́ТИ, ючу́, ю́ти́ш, док.

1. перех. Виклика́ти в кого-небудь стан сильного роздратування, люті. Найменший шум, найменша, хоч би й похвальна, увага старої матушки просто його розлючували (Коцюб., І, 1955, 323); Захоплений роботою, Тарас не помітив, як розчинилися двері і на порозі зупинився пан. Самовільне господарювання кріпака в покоях розлютувало пана (Кол., Безсмертний Кобзар, 1961, 17); Щоб примусити бджолу віддати отруту, треба її розлютити. Робить це електричний струм (Наука.., 10, 1968, 36).

2. перев. док., неперех., на кого — що. Дуже розсердитися, розгніватися. — Султан так розлютував на візира Насух-башу за те, що випустив він козаків у море, що наказав повісити його (Тулуб, Людолови, І, 1957,61).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 732.