РОЗКО́ЛИНА, и, ж.

1. Вузька ущелина в горах; міжгір’я. На острові річка розлилася самовілками та поточками поміж купами каміння, між тісними розколинами скель (Н.-Лев., І, 1956, 162); — Батьку-у! Сюди-и! — гукнув із темряви Олекса, а сам розсуває ялинове гілля, і вже нам видно шматочок неба, а в небі — зірки… Лісу вже не було, тільки розколина гола (Мур., Бук. повість, 1959, 185).

2. Велика, глибока щілина, тріщина в чому-небудь. Соломія вискочила надвір. Ні, та сама хата, он і розколина на стіні, і ті ж верби, і коза (Коцюб., I, 1955, 380); Хлопці загородили вхід, і тільки скупий блакитний промінь пробивався з розколини вгорі печери (Багмут, Щасл. день.., 1959, 212); Глибокі розколини кори вкриває сірий оленячий мох (Шиян, Вибр., 1956, 22); * Образно. Між ними двома запала глибока розколина непримиренного роздору (Смолич, Мир.., 1958, 110).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 705.