РОЗДО́ЛЛЯ, я, с.

1. Вільний, широкий простір; широчінь. Думка за думкою, мрія за мрією котяться в бідній голові ціпов’язовій, як хвилі на безкрайому роздоллі моря (Коцюб., І, 1955, 117); Давні могили-кургани, розкидані серед степового роздолля, ніби тануть, переливаються м’яко, мов тиха музика (Гончар, Тронка, 1963, 121); Напишу я в заповіті: Хай сховають мене в полі, Хай високий хрест поставлять, Щоб виднівсь на всім роздоллі (Сам., І, 1958, 150); Скілько око сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 93); // Відкрите, незахищене місце; рівнина. А по долині, по роздоллі Із степу перекотиполе Рудим ягняточком біжить (Шевч., II, 1963, 233); — Горами, горами б високими заслонитись від них, це правда, — сказав [Оленчук] роздумливо. — А то на роздоллі.. живемо (Гончар, II, 1959, 22).

2. розм. Відсутність будь-яких обмежень у чому-небудь; повна свобода дії. Коли кобильчина, теж, мабуть, зачувши красу і роздолля, підняла вгору голову, вишкірила зуби і заіржала, то іржання те розбилося зараз же на десять відгомонів (Тют., Вир, 1964, 99).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 668.