РОЗГУ́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., РОЗГУЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, док.

1. тільки недок., неперех. Неквапливо походжати (перев. для відпочинку, розваги). Весілля було пишне та бучне; молодий і молода були такі наряджені; старости у червоних шовкових рушниках розгулювали (Мирний, IV, 1955, 40); — А! Розгулюєте? — зустрів мене в фойє бадьорий, сивобородий з розкудланою по-біблійськи головою дідусь (Тич., III, 1957, 14); // Спокійно ходити, літати, плавати, повзати (про тварин, птахів, комах). Я випустив з рук свою чайку, вона задоволено стріпнула здоровим крилом, пішла розгулювати по горищу (Збан., Мор. чайка, 1959, 31); Натрапила [Зоя] на кошик — в нім полив’яна банька з водою, кілька окрайців хліба, на якому безпечно розгулювали мурашки (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 237); // Рухатися вільно, в будь-якому напрямку, не зустрічаючи на своєму шляху ніяких перешкод. Захід ще не зовсім згас, було видно, як і там, на краю землі, по ще жевріючому небу розгулюють броньовики (Гончар, II, 1959, 328); Хотілося щось зробити! Таке, щоб не розгулювали стражники безкарно по Минківці, щоб знали, прокляті, що їм все одно прийде капут! (Минко, Моя Минківка, 1962, 135); Свіжий польовий вітер грайливо розгулював по безмежних просторах, несучи з собою живильні запахи степового зілля (Добр., Очак. розмир, 1965, 396); // Розважати себе нестримними веселощами. Олена на ті посиденьки не ходила, щоб, не дай боже, не прописав хто Оксенові в письмі, що вона тут без нього розгулює та гайнує свою жіночу честь (Тют., Вир, 1964, 23).

2. перех., розм. Розважати кого-небудь прогулянкою, примушуючи забути щось прикре, неприємне; // Гуляючи, розважаючись, розвіювати, розганяти (тугу, сон і т. ін.). Іван з Максимом перестріли його на розі Московської і, як старого товариша, покликали розгуляти солдатську тугу за чаркою (Смолич, Мир.., 1958, 42).

Розгуля́ти дити́ну — не дати заснути дитині.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 660.