РОЗГУ́БА, и, ч. і ж.

1. фам. Забудькувата людина. Якщо ти звичками розгуба-роззява і, скупавшись, там і забуваєш біля моря щось із своєї одежі, щоб хтось за тебе підбирав, то не сподівайся, що Тоня-вожата це так тобі пропустить (Гончар, Тронка, 1963, 221).

2. рідко. Те саме, що розгу́бленість. До розгуби, до знемоги думаю, блукаю… Ой, ви огненні дороги, без кінця, без краю!.. (Сос., І, 1957, 195); Рев мотора віддалявся, поволі заглухаючи. Чути було, як після першої розгуби від пострілу чи з іншої причини водій поміркованіше обирав шлях у гущавині (Ле, Клен. лист, 1960, 132).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 659.