РОЗГНІ́ВАНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до розгні́вати.

2. у знач. прикм. Який розгнівався, розсердився. Хвиля розгніваних людей попливла до терема (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 118); Созоненко значуще підморгнув іншим гостям, і вони, окрім розгніваного Січкаря, заметушилися біля Фесюка (Стельмах, II, 1962, 112); // Який виражає гнів, сповнений гніву. Передо мною стояв літній чоловік, мабуть якийсь учитель, з розгніваним обличчям (Сміл., Сашко, 1957, 6); Остап кинув розгніваний погляд на сина (Горд., II, 1959, 206); — Тюльпане, де ти? — гукнув з темряви розгніваний хлоп’ячий голос. — Тюльпаном, очевидно, звали коня (Дмит., Обпалені.., 1962, 53); — Ми мужньо йшли по вашому шляху, ми буряним, розгніваним ударом фашистську напасть знищили лиху, розвіяли… (Гонч., Вибр., 1959, 216).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 650.