РОЗГВИ́НЧЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до розгвинти́ти.

2. у знач. прикм., перен., розм. Неврівноважений, нетвердий. В пам’яті відбилась оця гостра спина, вузькі плечі, довгі ноги і розгвинчена хода (Панч, О. Пархом., 1939, 40); Нездарність прозирала в Кошарного в усьому: в довготелесій, якійсь розгвинченій постаті, в задовгому сумовитому, мов сталактит, носі, в довгих руках (Загреб., День.., 1964, 333).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 647.