РОЗБІ́ЙНИЦЬКИЙ, а, е.

1. Прикм. до розбі́йник 1. На початку XIII століття на берегах Балтійського моря з’явилися розбійницькі орди Тевтонського ордена (Наука.., 6, 1963, 22); Мельникова донька прийшла додому і жила тепер у великій славі. Дуже її хвалили за те, що допомогла зруйнувати розбійницьке гніздо (Три золоті сл., 1968, 136); // Власт. розбійникові; такий, як у розбійника. Він без радості приносив птицю до похмурого, з розбійницьким виразом обличчя лісника Шкаварлиги (Стельмах, II, 1962, 277); Вилицювате, розбійницьке, з нахабними очима, лице його було розімліле від спеки і ліниве (Тют., Вир, 1964, 233).

2. Який характеризується розбоєм, загарбництвом. — Ті війни [між князями] — се.. чисто розбійницькі війни (Фр., VI, 1951, 53); Важливе місце в роботі [Празької] конференції зайняли міжнародні питання. Делегати затаврували ганьбою розбійницьку політику англійського імперіалізму та російського самодержавства в Персії (Ком. Укр., 1, 1962, 70).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 612.