РОЗБУ́ХЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до розбу́хнути. Дністер навально мчав свої води, розбухлі від карпатських дощів (Тулуб, Людолови, II, 1957, 504); Безпорадний, лежав [Духнович] край дороги з своєю відкритою, гидко розбухлою ногою і не вірив уже співчуттю товаришів, що стовпились біля нього (Гончар, Людина.., 1960, 90); Лапки різні: сірі, зелені, жовті, коричневі. Останньою потрапляє мені до рук синя, досить розбухла, перев’язана шпагатиком (Логв., Давні рани, 1961, 11); // у знач. прикм. У камені забивали дерев’яні бруси і поливали їх водою. Дерево вбирало вологу і розбухало. Розбухлі дерев’яні клини розривали вапняк, скеля тріскалася (Таємн. вапна, 1957, 5); — Скільки убожества духу і самозадоволення напхано в це розбухле тіло. З яким жаром навчає він його шпигувати і доносити (Стельмах, І, 1962, 270); Листоноша підвівся, кивнув головою на все добре і, за багаторічною звичкою, поправивши свою розбухлу торбу, швидко подався на вулицю (Коп., Земля.., 1957, 132).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 620.