РОБІ́ТНИЙ, а, е, заст.

1. Працьовитий. Лукин сам був робітний і хвалив за це Маланку, що вона знала, як-то кажуть, за гаряче й за студене ухопити (Кобр., Вибр., 1954, 192); Дівка сама файна, здорова, робітна (Хотк., II, 1966, 82).

2. Який працює; трудящий. — Біда пре робітних [мужиків] до гурту, до громади (Стеф., II, 1953, 54); Нема добра для робітної людини, нема волі, вкрали її ненависні бояри (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 16).

Робі́тні лю́ди — у Росії XVI-XVIII та першій половині XIX ст. — робітники підприємств, промислів і т. ін. Звідусіль прибували до Разіна козаки, селяни, холопи, «робітні люди», які працювали на пристанях та рибних промислах (Іст. СРСР, І, 1957, 171).

3. Признач., відведений для роботи і робітників. Першого робітного дня після свят, як батько пішов до кузні, Артем і собі за ним слідом (Головко, II, 1957, 216); Було ще рано, але він уже скинув шкіряний фартух і брудний робітний камзол (Тулуб, Людолови, І, 1957, 169); Я знову вдома, у кімнаті: розбираю речі, обмітаю свій робітний стіл, що за мою відсутність припав пилом (Кач., II, 1958, 102).

Робі́тний буди́нок, іст. — особливий притулок для бідних з дуже важкими умовами життя і праці. За сприяння робітників буржуазія відплатила їм законом про робітні будинки для бажаючих одержати роботу. В цих будинках робітників тримали, ніби в тюрмах, в арештантських халатах, чоловіків і жінок окремо. Робітників примушували виконувати важку роботу (Нова іст., 1956, 113).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 585.