РИ́НДА¹, и, ж.

1. Зброєносець та охоронець московських князів і царів XIV-XVII ст.

2. діал. Свиня. Скунда [сорока] скаче, ринда риє (Сл. Гр.); // перен. Про незугарну, недоладну людину. Іди, ринде, деінде: там тебе не знатимуть і риндою не зватимуть (Номис, 1864, № 10360).

РИ́НДА², и, ж. 1. заст. Особливий дзвін, що звучить опівдні на суднах парусного флоту.

2. Судновий дзвін для подавання певних сигналів. Сьогодні вранці востаннє проспівав їм крейсерський дзвін, так звана «ринда», і командир корабля міцно потиснув обом матросам руки (Кучер, Прощай.., 1957, 7); // Сигнальний підвісний інструмент на судні. «Адмирал Нахимов» нерухомо дрімав на своєму місці, зворушливо поблискуючи на Павла мідною риндою (Кучер, Прощай.., 1957, 259).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 536.