РИ́ЛО, а, с.

1. Видовжена вперед передня частина голови деяких тварин. Він [вовк] до Огню то рило підведе, То лапу коло жару сушить (Греб., І, 1957, 71); До саней підбігає вусатий селянин і батогом відбиває в свиней своє добро. Ті ображено кривлять блідо-рожеві, обліплені зерном рила, верещать і неохоче задкують від пошивки (Стельмах, І, 1962, 112); // перен., розм. Видовжена передня частина чого-небудь взагалі. Танк голосно заскреготав, підкинув догори тупе рило і, ніби, принюхуючись, поповз уперед (Панч, В дорозі, 1959, 115).

2. вульг. Обличчя людини. Видно ззаду (або: й з рила), що Пархім (Номис, 1864, № 6315); Крукке радісно усміхнувся, кілька разів нахилив своє пацюче рило і клацнув закаблуками (Собко, Серце, 1952, 50); // Уживається як лайлива назва людини. — Не за Гусака я, п’яне твоє рило, питаю! — ще дужче визвірився городничий (Мирний, І, 1954, 284); — Мене не обдуриш, я тебе бачу, шельма!.. Він дума, свиняче рило, як рештант, то вже не людина (Коцюб., II, 1955, 200).

◊ Верну́ти ри́ло від кого — відвертатися, відмовлятися від кого-небудь. Перш усього й тут [у пресі] треба протекцію, рекламу, а од мене тепер вернуть рило деякі навіть із моїх попередніх приятелів.. писателів [письменників] (Драг., II, 1970, 534); Ні ву́ха, ні ри́ла не тя́мити — нічого не розуміти, абсолютно не розбиратися в чому-небудь. — Я ні вуха, ні рила не тямлю в будівництві (Ле, Міжгір’я, 1953, 262).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 534.