РИ́КАТИ, аю, аєш, недок., РИ́КНУТИ, ну, неш, док.

1. неперех. Видавати рик (про тварин). У тому місці, де риба підскакувала, ведмідь гатив лапами по воді. Замість риби попадалося каміння. Він відкидав його злісно вбік і люто рикав (Турч., Зорі.., 1950, 315); — А що то за рик, діду?.. — Рикають олені, — тримав на голові в дівчини свою руку Ант (Скл., Святослав, 1959, 9); Велика чорна корова заплуталася рогами в тоненьке гілля і люто робила собі серед нього дорогу, а за нею рикало двоє величезних телят (Кобр., Вибр., 1954, 121); — В мене аж отут похололо, коли він [леопард] рикнув, — поклавши руку на живіт, зізналась мадам Шило (Гончар, Таврія, 1952, 135); // перен. Створювати різкі, сильні звуки, що нагадують рик тварин. Наче звір, рикає море; А плавці вже бачать горе (Стар., Вибр., 1959, 127); І рикнули роги, крик бою гуде… Оце ж то загибіль [загибель] хозарам іде! (Фр., ХІ, 1952, 464).

2. перех. і без додатка, перен., розм. Говорити що-небудь грубо й уривчасто. Іззаду Тягнирядно.. спинився, уперся, як віл, і мусили вести до підводи силою, а він бився в руках і хрипло рикав огидну лайку (Головко, II, 1957, 185); — Стій! Стріляю! — рикає вартовий (Ів., Таємниця, 1959, 144); — Мовчіть, стара потворо! — рикнув Андруша (Коб., II, 1956, 299).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 534.