ПІРНА́Ч, а́, ч. Давньоруська холодна зброя, що являла собою металеву головку з гострими виступами, насаджену на держално; вид булави (у 2 знач.). Кинув геть юнак пірнач злотистий і зломив надвоє гостру шаблю (Л. Укр., І, 1951, 388); Зійшлися перші лави, Дзвенять шаблі, дзвенять мечі, Над полем бою величавим Злітають горді пірначі (Шпорта, Ти в серці.., 1954, 161); *У порівн. Не сказала віла біла й слова, тільки погляд кинула урочий, наче той пірнач блискучий, гострий (Л. Укр., І, 1951, 388); // У козацькому війську — ця зброя як знак влади полковника. — Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді! — Да що по тому пірначеві! — каже Костомара. — Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають (П. Куліш, Вибр., 1969, 161); Гетьман урочисто, на очах усього війська, вручив Богуну полковницький пірнач (Кач., II, 1958, 421); Козацьке військо вирушає в похід. Майорять різнобарвні прапори. На чолі полків гарцюють на баских конях полковники з пірначами в руках (Наука.., 10, 1965, 36).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 539.