ПІ́ДСЛУХИ, ів, мн. (рідко одн. пі́дслух, у, ч.). Те саме, що підслу́хування. Низ тут товаришу сказав: — Приляж к землі ти для підслуху, А я задам Рутульцям духу (Котл., І, 1952, 225); — Піди-но, Пазю, до читальні на підслухи, що там панотець раз у раз так довго робить? (Март., Тв., 1954, 413); [Секлета Семенівна:] Савасик все думає, думає. Каже, що його (на двері) небезпремінно на підслухи до нас послано (М. Куліш, П’єси, 1960, 191).

◊ Ходи́ти на пі́дслухи (по пі́дслухах) — підслуховувати. — Рятувати тебе? — кричав Василь.. — Тебе рятувати, що на підслухи ходе [ходить], що на підкупи здався (Мирний, IV, 1955, 167); — Я наперед знаю, що буде далі. Хочете — скажу! — Тася змовкла, нахмурилась. Далі хитнула головою. Презирливо, гаряче: — І ото не сором ходити по підслухах! (Вас., II, 1959, 313).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 502.