ПІДОЖДА́ТИ, ду́, де́ш, док.

1. Те саме, що почека́ти. Нам казали коло дверей підождати, поки він прийде (Вовчок, І, 1955, 77); Знов дівчина буде при зорях іти, Вертаючись пізно додому з бригади. Її коло двору підождуть брати, І скрипнуть ворота… (Вирган, Квіт. береги, 1950, 33); Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся в свитину й пішов до баби, де жила мати (Мирний, І, 1949, 320); [Зінька (до Петра):] Ти з чобітьми підождеш, ось мені нема в чому вийти в люди: свита — латка на латці (Вас., III, 1960, 292); — Куди підемо з тобою, коли в нас ні двору, ні тину? От і виходить: підождать треба трішки. Зіпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тоді й балачка друга буде (Тют., Вир, 1964, 125).

2. тільки наказ. сп. Уживається як застереження або прохання почекати, не поспішати що-небудь робити. [Єпископ (суворо):] Підожди. Не час (Л. Укр., II, 1951, 492); — Але ви підождіть. Я теж обдарую вас, — метнулася Варвара в садок і скоро вибігла, несучи в руках пучки свіжої редьки, цибулі, салату (Кучер, Чорноморці, 1956, 436); — Підожди! Чи не занадто все це легковажно і поспішно? Відмовитись від складної роботи — це найлегший шлях (Собко, Срібний корабель, 1961, 97); // Уживається як погроза, попередження кому-небудь. — Підожди ж ти, думаю, піймаєшся і ти мені, стане тобі шкурка за вичинку (Мирний, І, 1954, 305).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 475.