ПІДГОЛО́СОК, ска, ч., розм.

1. У співах — голос (звук) вищого тону, який підтримує або підсилює основний голос (звук). Композитор [Л. Ревуцький] нерідко оточує провідну мелодію мереживом своєрідних підголосків (Нар. тв. та етн., 3, 1966, 18); Українська народна пісня, як правило, двоголоса, але при хоровому виконанні, крім двох голосів, є ще так звані підголоски (Укр. муз. спадщ., 1940, 119); // Співець, який вторить тому, хто веде основну мелодію. Поліфонічні пісні, як правило, починає один виконавець-заспівувач. Після заспіву разом з хором вступає підголосок (Нар. тв. та етн., 3, 1963, 28).

2. перен. Безпринципова людина, що догідливо повторює чиїсь думки, судження. Вся буржуазія і всі їх підголоски і всі їх слуги, типу Чернова і типу Церетелі, всі вони сходились на шалених нападках проти Радянської влади (Ленін, 36, 1973, 228); [Дудар:] Кинь жарти. Як же ти можеш не піти, куркульський підголоску, як оцією самою рукою, о, дивись, я двох кумів зничтожив [знищив], бо зрадили революцію і передались до білих (Мик., І, 1957, 72).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 416.