ПУШО́К, ч.

1. род. шку́. Зменш.-пестл. до пух 1-3. Тепер він бачив усі її рухи,.. всю її постать, малу, м’якеньку, наче курчатко з жовтим пушком (Коцюб., II, 1955, 198); З-під воріт.. вилізла стара гуска, а за нею викотились маленькі гусенята в темно-жовтуватому пушку (Шиян, Баланда, 1957, 80); Кашлянув Петро в кулак, пушок погладив на верхній губі, береться за двері (Тесл., З книги життя, 1949, 143); Очима він зупинився на її маленькому вушкові з ледь помітним блискучим пушком (Чорн., Визвол. земля, 1959, 63); Як молодим пушком зазеленіє липа, До тебе, лагідний нащадку Арістіппа, До тебе я з’явлюсь, у твій славетний дім (Зеров, Вибр., 1966, 393); Летів з осокорів білий пушок (Дор., Літа.., 1957, 22); * У порівн. Весельцем погрібався [Харон], По Стиксові, як стрілка, мчався, Був човен легкий, як пушок (Котл., І, 1952, 130); Сніг пушком по слободі (Воронько, Тепло.., 1959, 35).

◊ Ри́льце (ри́льця) в пушку́ див. ри́льце.

2. род. шка́. Жмуток м’яких, пухнастих волокон, яким пудрять, пудряться. Найперше ухопила [Екбаль] пушок з пудрою і швидко-швидко забілила носа (Л. Укр., III, 1952, 710).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 412.