ПУ́ЦЬВІРІНОК, нка, ч., діал.

1. Безпере пташеня. Вона драла по гніздах пуцьвірінків (Стор., І, 1957, 348); Схопивши черв’яка, зникала [пташка] а ним десь у хащі, де в затишному кубельці чекали жовтопухі пуцьвірінки (Донч., IV, 1957, 104).

2. Маленька дитина. — О, пуцьвірінку Купидоне! Любуйся, як Дидона стогне… Щоб ти маленьким був пропав! (Котл., І, 1952, 85); — Не встигла я на якусь часинку одвернутися до куми, а він почав з дітьми пиріжки з квасолею ліпити. Не вміє ж, ледачий макогон, а взявся, щоб потішити своїх пуцьвірінків (Стельмах, І, 1962, 228).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 410.