ПУСТОМЕ́ЛЯ, і, ч. і ж., розм. То саме, що пустомоло́т. Сказав [Турн]: — О, стара пустомеля!.. І ти тхором мене зовеш! І небилиці вимишляєш, Народ лукаво ввесь лякаєш, На мене ж чорт зна що плетеш (Котл., І, 1952, 277); [Фрося:] Пустомеля ти, Костю! Пустомеля і фантазер… (Мокр., П’єси, 1959, 204).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 401.