ПУ́РХАННЯ, я, с. Дія за знач. пу́рхати. Голуби неначе раділи і на радощах грали в небі веселим пурханням (Н.-Лев., VI, 1966, 10); Єлизавета поводилась, як дівчинка, і не помічала, що її надмірне пурхання в кімнатах замку викликало сміх навіть у наймичок (Ле, Наливайко, 1957, 37).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 392.