ПСИ́НА, и, ж., розм.

1. Те саме, що пес. Ну цить же, собако, цить!.. Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина (Коцюб., II, 1955, 226); Худюча, довга, як драбина, псина заливалась дрібно та дзвінко (Збан., Ліс. красуня, 1955, 3).

2. Запах собаки, собачої шерсті. З-під лави йде важкий дух псини (Панч, В дорозі, 1959, 125); Настя поривчасто пригорнула її [вівчарку] і, беззвучно ридаючи, припала до вогкої кудлатої шерсті, що пахла псиною і полином (Тулуб, Людолови, І, 1957, 187).

3. Собаче м’ясо.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 373.