ПРОЩА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., рідко ПРОСТИ́ТИСЯ, прощу́ся, прости́шся, док.
1. з ким і без додатка, також у сполуч. із сл. поцілунок, погляд і т. ін. При розлуці тиснути один одному руки, говорити слова прощання і т. ін. — Діти мої! — прощається Іван, — прощайте, соколи мої ясні! Шануйте матір, любітесь із собою, нікого не кривдіть… прощайте (Вовчок, І, 1955, 29); Полковник і дівчина в чорній хустинці Прощалися біля воріт (Дмит., Вітчизна, 1948, 159); [Стьопа:] Дванадцять годин!.. Тисячі закоханих прощаються останнім поцілунком і зустрічаються першим (Корн., І, 1955, 87); Венера низько поклонилась І з панотцем своїм простилась (Котл., І, 1952, 70); Схвильовано простилися герої-більшовики з товаришами, які залишилися в камері (Рад. Укр., 19.IX 1958, 2); * Образно. Сонце прощається із високого шпиля; зараз зайде і завтра вернеться (Черемш., Тв., 1960, 64); // Останній раз дивитися на покійника, віддавати йому останню шану перед похованням. Як вибрались на чисте поле, Еней з покійником прощавсь (Котл., І, 1952, 269); Задзвонили вранці-рано По генераловій душі; Заговорили щось погане, До генерала ідучи Прощатись, люде (Шевч., II, 1963, 248); Щось було сьогодні принадне, особливе в його землі, мов на обличчі небіжки, з якою жив ціле життя, а тепер мусить прощатись навіки (Коцюб., II, 1955, 393); * Образно. Черниш народився в ту зиму, коли країна прощалася з Іллічем (Гончар, III, 1959, 131).
2. перен. Залишати надовго або назавжди що-небудь, розставатися з чимсь. І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею (Шевч., І, 1963, 240); Пухлогубі юнаки оберталися в сідлах, прощаючись з рідним селом (Довж., І, 1958, 132); [Куниця:] Ходім… (Озирається, прощаючись поглядом з кімнатою). Прощай, моя тиха келія… (Коч., II, 1956, 363); Повіяв вітр з руки Енею, Простивсь сердешненький з землею (Котл., І, 1952, 111); // Позбавлятися чого-небудь, відмовлятися від чогось надовго або назавжди. Заморив мене трошки сей Київ, то я трохи й рада б його покинути, але не зовсім, бо тоді, значить, знов прощайся з наукою більш як на півроку (Л. Укр., V, 1956, 136); [Мар’яна:] Один бог знає, як мені гірко кидати вас, прощатись із своїм дівуваннячком!.. (Вас., III, 1960, 44); З м’яким і доброзичливим посміхом пишуть поети-гумористи про хороших радянських людей, які, сміючись, «прощаються з своїм минулим» (Про багатство л-ри, 1959, 149).
◊ Душа́ проща́ється з ті́лом — хтось готується до смерті або вмирає. Чи посилає [сторож] прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом (Мирний, II, 1954, 201); Проща́тися з життя́м (з [бі́лим] сві́том, з ті́лом і душе́ю) — готуватися до смерті. Свєнціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям (Тулуб, Людолови, І, 1957, 21); Колись було в шахту спускаєшся — з світом прощаєшся (Укр.. присл.., 1955, 343); Он — третій [чоловік].. щось шепче.. Чи то поклони б’є? а чи прокльони шле?.. чи прощається з білим світом?.. (Мирний, І, 1954, 358); — Пропали всі ми з головами, Прощаймось з тілом і душами, Остатній наш народ пропав (Котл., І, 1952, 159).
3. кому і без додатка. Вважатися пробаченим, дарованим (про чиюсь провину, помилку, негідний вчинок). Коли чоловік пише для себе, виливає своє горе й радощі, то йому легше стає. Чому ж тоді не писати? Тоді і всякі помилки прощаються (Коцюб., III, 1956, 276); Усе прощається, та не все забувається (Тют., Вир, 1964, 508); Се ж і є та вина, що не проститься вовіки… (Л. Укр., III, 1952, 743).
4. тільки недок. Пас. до проща́ти 1.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 354.