ПРОШУМІ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. прошумля́ть; док.

1. Видати або викликати шум. — Розібрала? — допитується старшина. — Тобі не казав чоловік? — Який? — наче вітер прошумів поміж сохлою травою, поспитала Пріська (Мирний, III, 1954, 62); Луна його крику покотилась над плесом, полинула в поле, відгомоном прошуміла там (Скл., Святослав, 1959, 465).

2. Пройти, проїхати, пролетіти і т. ін. з шумом. Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою (Мирний, IV, 1955, 18); — Гей, хто там! — почувся голос позаду приятелів, — побережись! Муляр і Вова розступилися. Мимо їх прошуміли сани (Вас., І, 1959, 93); — Що сталося? — кинувся Черниш навперейми якомусь піхотинцеві. — В чому річ? Стій! Солдат прошумів, не відповівши (Гончар, III, 1959, 139); // Пройти з дощем, снігом, вітром (про грозу, бурю і т. ін.). За вікном у мене Хуга прошуміла (Граб., II, 1959, 360); Перші весняні грози прошуміли рясними дощами й зливами (Літ. Укр., 30.ІV 1965, 1); * Образно. Будь легка, як вогонь, і весела, і вільна, й щаслива, Прошуми над душею моєю, мов радісна злива (Перв., І, 1958, 548); // перен. Пройти, закінчитися, минути (про певний відрізок часу або якусь подію). Прошумів з’їзд і свята — і ми лишилися при прозі (Коцюб., III, 1956, 313); Прошуміли літа, промчали, мов коні баскі, воронії… (Шиян, Гроза.., 1956, 455); // безос. — Було колись, було… — кивав головою Райко, — всього було… Прошуміло, прогриміло, та й сліду нема… (Вас., І, 1959, 146).

3. Шуміти якийсь час. Дерева прошуміли всю ніч.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 353.