ПРОЧИНЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПРОЧИНИ́ТИ, чиню́, чи́ниш, док., перех.
1. Відчиняти трохи, не зовсім. Стара їмость [попадя] входила пару разів, тихо, тихесенько прочиняючи двері (Хотк., II, 1966, 132); Круть несміливо прочиняє двері, заглядає. Не зразу наважується ввійти (Підс., Жарти.., 1968, 44); Тихо, щоб нікого не збудити, увійшла Соня в свою хату. Тихенько прочинила в городчик маленьке віконце (Вас., II, 1959, 197); Василько потихеньку відсунув засувець на бокових дверцятах, трошки прочинив їх (Панч, Гарні хлопці, 1959, 156).
2. розм. Те саме, що розчиня́ти1 1. — Двері ширшенько прочиняє [лакей], щоб не зачепився, буває, пан (Гр., I, 1963, 468); Есесівський офіцер.. відсуває вартового і поштовхом ноги прочиняє двері (Ю. Янов., І, 1954, 211); Жінки прочинили в кухні двері навстіж, бо там від печі з короваєм дихала страшенна задуха (Смолич, Мир.., 1958, 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 346.