ПРОТО́КА, и, ж.

1. Рукав річки; річка або струмок, що з’єднує дві водойми. Внизу котив Дніпро свої хвилі, розпадаючись на кілька проток (Тулуб, Людолови, І, 1957, 122); Всі озерця і ставки сполучалися між собою протоками (Смолнч, І, 1958, 78); * Образно. В протоках вулиць клекіт сурми чути, В протоках вулиць чути дзвін підків (Перв., І, 1958, 75).

2. Вузька смуга води між двома ділянками суходолу, яка сполучає два моря, два океани або море з океаном. Хвилі.. оббризкують камінь, Де у протоці тісній проривається море шалене (Зеров, Вибр., 1966, 145); Ми пустилися з попутним штормом у вузьку протоку, залишаючи за собою оскаженілий океан (Ю. Янов., II, 1958, 86); Чорне море зв’язане протоками з Середземним морем (Фіз. геогр.., 6, 1957, 10).

3. Вузька порожнина, канал у живому організмі. Хоч печінка та підшлункова залоза мають вивідні протоки, вони є залозами з внутрішньою секрецією (Вибр. праці О. О. Богомольця, 1969, 248); Жовчні протоки.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 323.