ПРОСТУКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ПРОСТУКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, док., розм.

1. Док. до стукота́ти, стукоті́ти. Нічний [сторож], мабуть, махнув рукою: дзвінке дерев’яне калатайло.. безладно простукотіло (Дн. Чайка, Тв., 1960, 88); Не шелесне ліс. Лиш зрідка трісне дерево або десь у дзвінких верхах простукотить дятел (Гончар, II, 1959, 137).

2. Пройти, пробігти, проїхати із стукотом. Простукотівши вниз по сходах, вибіг [Анатолій] на вулицю (Мушк., Серце.., 1962, 277); Простукотала моторка.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 305.