ПРОРО́ЧИТИ, чу, чиш, недок., перех. і без додатка.

1. Те саме, що пророкува́ти. — Не розчовпу, що ти пророчиш, — Еней Сивиллі говорив (Котл., І, 1952, 120); Ректор.. поважав доцента, пророчив йому велике майбутнє (Тют., Вир, 1964, 61); Зоря вечірня день ясний пророчить (Рильський, III, 1961, 294).

2. ірон. Безпідставно передбачати що-небудь. Не тіштеся, недобитки, гнилі нащадки колишніх богів. Ви, як перелякані щури, витягаєте морди з своїх криївок і пророчите нашу загибель. Це ще останнє пророцтво вашої стихії перед смертю (Ірчан, II, 1952, 11); — Пам’ятаєте, Олександре Петровичу, як ви пророчили мені, що я помру під парканом? І досі так думаєте? (Панч, На калин. мості, 1965, 5).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 274.