ПРОРЕ́ЧИСТИЙ, а, е, заст. Те саме, що красномо́вний. Був він [цар] на язик проречистий, вимовний (Фр., XIII, 1954, 382); Потоки проречистої, пишної хвали В новому дитирамбі [дифірамбі] потекли (Рильський, Марина, 1944, 29); Вони були похмурі, скоса дивилися на решту присутніх і лише з Рідкодубом та Карасем привітно, з проречистими усмішками віталися за руку (Кир., Вибр., 1960, 243); Глянь з високості на сі піраміди! В них кожний камінь — проречистий свідок муки народу твого (Л. Укр., І, 1951, 254).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 265.