ПРОНИ́РА, и, ч. і ж., розм. Те саме, що проно́за. Там [у школі] прониру якого, ябеду осміють.., часом і виб’ють гуртом (Мирний, І, 1954, 123); Що тільки не говорив йому той пронира в «Кукушці»! Теж, мабуть, сп’яна розв’язав свій язик (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 145).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 243.