ПРОМО́КЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до промо́кнути. — Дідусю! Дайте-бо мені весельце, далебі я швидше од вас справлю човен у затишок! — пильно попрохала вже тремтяча, промокла до самого тіла, дівчина (Л. Янов., І, 1959, 320); Смереки жалісно стогнали, Наскрізь промоклі в темній пущі (Фр., X, 1954, 185); Пізно вночі змучена, перехвильована, промокла ледь не до сорочки Надійка дісталася до гуртожитку (Коз., Листи.., 1967, 229); В блискучому, наскрізь промоклому «непромокальному» пальті й кашкеті стояв Бутаков на містку, міцно вп’явшись руками в поручні (Тулуб, В степу.., 1964, 394).

◊ Промо́клий до кісто́к (ни́тки, ни́точки) — дуже або наскрізь мокрий. Промоклий до нитки, з забрьоханими чобітьми, втомлений і змарнілий, він переступив поріг рідної хати (Кол., Терен.., 1959, 30); Уже смеркало, коли Клим, до ниточки промоклий, брудний і зголоднілий, вибрався, нарешті, з долини і опинився на вулиці якогось хутора (Грим., Кавалер.., 1955, 294).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 237.