ПРОМОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПРОМО́ВИТИ, влю, виш; мн. промо́влять; док.

1. перех. і без додатка, рідко неперех. Говорити, проказувати що-небудь уголос, часом звертаючись до когось; усно висловлювати думки. І заплакала Ярина, Як тая дитина. І крізь сльози промовляла: — Покине! покине! (Шевч., II, 1963, 334); Врешті Ахмет поплескав його ласкаво по плечах, щось бадьоро промовляючи, забрав посуд і пішов геть (Досв., Гюлле, 1961, 36); Чую я, як він із сумом промовляє твоє оплакане ім’я… (Гонч., Вибр., 1959, 67); Василько подав їй свою чашку, промовивши тихо і несміливо якесь поздоровлення. Вона прийняла, подякувала і усміхнулась (Л. Укр., III, 1952, 485); Коли підпливали до острова, на воді неждано заспівали лебеді. — Лебедина пісня, — задумано промовив Нагорний (Стельмах, І, 1962, 458); // до кого — чого. Адресувати кому-, чому-небудь свої слова, звертатися до когось, чогось із якимись словами. Поки я такії речі Промовляв до того снігу, Стрілив хтось, і з високості Впав додолу темний шуляк (Л. Укр., IV, 1954, 166); — Постій, Буланий! — промовив він до коня (Мирний, І, 1954, 267); Іван ніжно погладив голуба і промовив до нього: — Не заблудиш, Сивко? Знайдеш? (Збан., Крил. гонець, 1953, 7); // тільки недок. Взагалі говорити (у 1 знач.). Як він томливо німував, Як пломенисто промовляв (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 15); Телефон загудів після півночі. Женя почула голос Друзя.. Промовляв він, мовби нотацію читав (Шовк., Людина.., 1962, 91); * Образно. Научіть мене вишивки, мамо. І навчіть мене, матінко, так — Щоб з мережки живими словами Промовляли волошки і мак (Мас., Життя.., 1960, 61); // тільки недок. Розповідати про що-небудь. — Браття, — говорив далі [бесідник], — я не вмію красно промовляти, але вповім вам таку ніби казку (Март., Тв., 1954, 183); // перен. Викликати які-небудь думки, почуття. Ми — із мармуру, ми й з деревини, Тільки ж кожен удар промовля, Що усе на землі — для людини, Бо людина сама — це земля (Рильський, І, 1960, 316); Каховка! Як багато промовляє це слово серцю радянського патріота (Рад. Укр., 22.IX 1950, 1); Але злото те нічого Не промовило мені! Ну, так знаю я й без того, Що кипіло ти в огні (Щог., Поезії, 1958, 183); — Ваш колишній учень, Остап Житній. Пам’ятаєте? Несподівані відвідини й полковницькі погони на Остапових плечах, здавалось, промовили Докії Сергіївні більше, ніж назване прізвище (Підс., Віч-на-віч, 1962, 41); // тільки недок., у сполуч. із сл. до серця, перен. Впливати певним чином на розум, почуття, уяву тощо (про чиїсь твори, слова, думки і т. ін.). Кожне тобі словечко в їй Зінько тямив, розумів і почував, бо воно йому якось до душі, до серця промовляло. Звалася та книга «Кобзар Тараса Шевченка» (Гр., II, 1963, 327); Мова — зброя письменника. Мовою промовляє літературний твір до серця і розуму читача (Смолич, Перша книга, 1951, 76); Олександр Ферапонтович Саєнко — художник, твори якого промовляють до серця кожного, хто любить і розуміє красу (Мист., 4, 1962, 39); // тільки недок., перен. Бути доказом, свідченням чого-небудь, указувати на щось. На користь прогресивності Костомарова промовляє й те, що майже всі його численні монографії й дослідження публікувалися не в імператорській Академії наук (Нар. тв. та етн., 3, 1967, 33); // перен. Звучати, викликаючи певні емоції (про музику, пісню і т. ін.). На Дунаї сонце гріє, Вітер подихає, — До струни струна на кобзі Дзвонить — промовляє (П. Куліш, Вибр., 1969, 361); Вирвавшись з людських надр, раптом встає й промовля Гімн непокірних надій — «Інтернаціонал» (Бажан, Італ. зустрічі, 1961, 46); // перен. Виражати якісь почуття, думки і т. ін. Ну як їй скажеш про своє кохання? Він не говорив — за нього промовляли очі (Чаб., Балкан. весна, 1960, 330); // перен. Підказувати, провіщати що-небудь. Знов озивалась «дворянська кров» [Аркадія Петровича], говорив розум, промовляло сумління, по-своєму кожне, а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і як воно буде (Коцюб., І, 1955, 398).

Не промовля́ти (не промо́вити) і сло́ва (слове́чка) — уперто мовчати. Карпо наздогнав її і пішов з нею поруч, але довго не промовляв і слова (Н.-Лев., II, 1956, 277); Чом не сядеш, не говориш, Ні словечка не промовиш?

(Чуб., V, 1874, 158); Промовля́ти (промо́вити) до се́бе (в думка́х) — висловлювати свої думки. «Боже мій, скільки дурної сили в чоловіка!» — похитуючи головою, промовив до себе Тимко, беручись і собі за косу і займаючи свою ручку (Тют., Вир, 1964, 249); «І все одно стерво — пан», — вперто в думках промовив Левко (Стельмах, I, 1962, 445).

2. перех. і без додатка. Виголошувати промову, тост і т. ін.; звертатися до кого-небудь з промовою, поздоровленням тощо; доводити щось до загального відома. На ганок вихожає [виходжає] І до громади промовляє Петрусь (Шевч., II, 1953, 225); Вже виступили Золотоноша, Миргород, Гадяч, Лубни.. Зараз з трибуни саме промовляв.. представник полтавського гарнізону (Гончар, II, 1959, 187); Декотрі сенатори промовили поздоровні промови латинською мовою (Н.-Лев., VII, 1966, 34); — За Січ! — промовив Тарас, високо піднісши над головою свій келех. — За Січ! — озвалися густо в передніх рядах (Довж., І, 1958, 257); // від кого — чого. Виступати від чийого-небудь імені. [Микита:] А хто ж бо дав вам право Від Новгорода всього промовлять? (Коч., П’єси, 1951, 52).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 235.