ПРОКОЛИВА́ТИ, а́ю, а́єш, розм. Док. до колива́ти 2. Проти них бігла білява панна під широким брилем. Ледве встигла проколивати повз них.., а вже Мартині щоки залляв густий рум’янець (Коцюб., II, 1955, 298).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 204.