ПРОКА́ЗА, и, ж. Тяжке хронічне інфекційне захворювання людини, що уражає шкіру, м’язи, гортань, внутрішні органи та нервову систему; лепра. В тих легендах ми читаєм, як раз дівчина убога хрестоносця врятувала від прокази (Л. Укр., І, 1951, 432); Ця людина — справді якась потвора. Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей.. — Проказа! Лепра! — здригнулася Сахно на свою здогадку (Смолич, І, 1958, 80); Проказа — дуже небезпечне, хронічне захворювання. Заражені хворі живуть ізольовано в спеціальних лікувально-трудових закладах — лепрозоріях (Хлібороб Укр., 10, 1969, 47); * У порівн. Все забрала дитиночка І вигнала з хати, І вийшла ти за царину, З хреста ніби знята. Старці тебе цураються, Мов тії прокази (Шевч., II, 1963, 218); // перен. Те, що розбещує, занапащає кого-, що-небудь. [Елеазар:] Кажіть мені по щирості, виразно, чого я став між вас, мов прокажений? [Дід:] Бо ти набрав прокази в Вавілоні, співаючи за гроші на майданах (Л. Укр., II, 1951, 136); Брехня — то проказа на людській совісті (Цюпа, Краяни, 1971, 312).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 194.