ПРОЗІВА́ТИ, а́ю, а́єш, док., розм.

1. неперех. Зівати (у 1 знач.) якийсь час.

2. перех. і неперех., перен. Пропустити нагоду, зручний випадок і т. ін. Як з жнивами прозівав — рік даремно працював (Укр.. присл.., 1955, 362); [Кіндрат Антонович:] І хто прозіва те, що сьогодні мимо рота пливло, — завтра вже того не здожене (Кроп., II, 1958, 256); [Семен:] От добре, що я тебе не прозівав. Маю до тебе прохання (Мороз, П’єси, 1959, 28).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 184.