ПРО́ЖИ́ЛОК, лка, ч.

1. Відгалуження судини, по якій тече кров у тілі людини чи тварини. Біля скронь, з-під її [дівчини] тонкої шкіри, просвічувався голубий прожилок (Томч., Готель.., 1960, 6); Настя простягла худу, з синіми прожилками руку, взяла один сірничок, розглядала його, мов якусь коштовність (Цюпа, Назустріч.., 1958, 89); * У порівн. Навколо розлігся регіт, трусилася од сміху навіть Мокрина Карпець, хоч як люто копилив на неї чоловік нижню губу, змережану тонюсінькими, наче прожилки, зморшками (Стельмах, II, 1962, 136).

2. Відгалуження ниткоподібного стовщення на листях і квітах рослин, на крилах комах. Під плотом тулиться дурман, з лапатого, в білих прожилках листу сутуляться колючі зелені голівки з розсіченими навхрест губами (Стельмах, II, 1962, 411); Так само, як не існує двох людей, котрі мають однакові відбитки пальців, так немає двох видів рослин з однаковими прожилками на листі (Наука.., 4, 1966, 15).

3. Вузька смужка, тонкий прошарок у чому-небудь (камені, дереві, металі і т. ін.), які виділяються своїм забарвленням. Скелі були чималого розміру. Складалися вони з сірого каменя з білими прожилками (Трубл., І, 1955, 156); Ще вчора, видно, було тут дерево, гуло віттям на вітрі, а зараз лише пеньок з прожилками — кільцями відкладених літ (Гончар, II, 1959, 385).

4. гірн. Відгалуження у жилі (див. жи́ла¹ 3). Золото в розчині є в морській воді, залягає у вигляді прожилків, включень у кварцових жилах — в корінному уложенні (Курс заг. геол., 1947, 52).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 180.