ПРОГРИМІ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. прогримля́ть; док.

1. неперех. Створити гуркіт, шум і т. ін. або видати гучні, різкі звуки. І в грізний час, коли стальні мотори в мільйони сил у небі прогримлять,.. його [В. Чкалова] ім’я орлине допоможе в бою останнім виграти борню! (Гонч., Вибр., 1959, 128); Востаннє побачили люди, Як танк підірвав політрук. Аж грім прогримів по долині, Луна донеслась до вершин (Нагн., Вибр., 1957, 375); Прогримів міст під колесами вагонів через покручений Псьол, війнуло вологістю з лук, запахом вільшини і осоки (Цюпа, На крилах.., 1961, 272); * Образно. В двадцятім віці сорок третій рік Тут [над Дніпром] прогримів і залишив на згадку Те, що святинею засяє віддалік Тобі, багатий славою нащадку (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 13); // чим. Створити гучні, різкі звуки, гуркіт, шум і т. ін., діючи чим-небудь на щось. Коні рвонулися вперед і прогриміли по грудді возом (Ірчан, II, 1958, 368); Поцілував [Оксен] жінку, дітей і, прогримівши чобітьми по сходах, побіг наздоганяти підводи (Тют., Вир, 1964, 330); // Голосно, гучно прозвучати, пролунати (про звуки). Тієї ж ночі прогримів постріл з куркульського обріза, і Таран, спливаючи кров’ю, упав на порозі власної хати (Жур., До них іде.., 1952, 118); Після бою солдати стояли круг неї, і прощальний салют, у степу прогримів (Нагн., Вибр., 1950, 73); В залі прогриміли оплески (Собко, Запорука.., 1952, 74); Голосний вибух захоплено-здивованих голосів враз прогримів йому вслід (Сміл., Зустрічі, 1936, 143); * Образно. У творчості Шевченка голосно прогриміли заклики до боротьби проти національного поневолення народів царської Росії (Вітч., 3, 1962, 194); * У порівн. Він вимовив ці слова одним духом,.. і вони вдарили далекою луною по всьому лісі, наче прогриміли у великій порожній залі (Кучер, Трудна любов, 1960, 583); // безос. Прошуміло, прогриміло, та й сліду нема… (Вас., І, 1959, 146).

2. перех. і без додатка, перен., розм. Промовити, сказати, виконати підвищеним тоном, громовим голосом, дуже голосно, оглушливо. — Клянусь своєю честю! — задзвенів голос Щорса у високому незабутньому хвилюванні. І полк поклявся честю.. — оберігати честь Богунського полку! — Богунського полку! — прогриміли бійці (Довж., І, 1958, 147); Перед спуском у шахту до хлопців підійшов Безпояско і прогримів своїм розкотистим басом: — Гай-гай, молодята! (Гур., Наша молодість, 1949, 152); — Про ваше поводження з арештованими буде повідомлено вашого безпосереднього начальника! — прогримів він на весь двір (Смолич, II, 1958, 59).

3. неперех., розм. З шумом, гуркотом, громом пробігти, проїхати і т. ін. Полк, прогримівши крізь вируючий тисячоголосий гомін центральних майданів, сяйнувши серпами підків крізь бурю музики та квітів, знову вгонився в асфальтовану заміську дорогу (Гончар, III, 1959, 426); В ту ж мить повз нього прогримів паровоз (Ле, Міжгір’я, 1953, 9); Дорогою прогриміли вози, обізвались голоси, напевне, нічліжани їхали в поле (Стельмах, II, 1962, 294).

4. неперех., перен. Набути великої популярності, заслужити славу; прославитися. Йому [Івану] хотілось прогриміти на всю Галичину гучним політичним процесом (Кол., Терен.., 1959, 364); [Ганджа:] Він [Троян] ..он як виріс! На всю державу прогримів! По всіх газетах його портрети (Мокр., П’єси, 1959, 197); // тільки 3 ос. Сягнути, поширитися далеко. — Революційні ідеї Леніна, — говорив Дембінський Юркові, — прогриміли вже над усією землею (Козл., Ю. Крук, 1957, 455); — Залишайся, Ганно [у колгоспі]. Ось побачиш, так відзначимось, що по всій області слава про нас прогримить (Коз., Сальвія, 1959, 10).

5. неперех. Гриміти (у 1 знач.) якийсь час.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 160.