ПРОГОВО́РЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., ПРОГОВОРИ́ТИСЯ, ворю́ся, во́ришся, док.

1. Ненароком, мимоволі виказувати те, чого не слід було розголошувати. — Хто ж о війні проговориться, Або кому війна присниться, Тому дам чортзна-що робить (Котл., І, 1952, 186); [Кукса (до Антона):] Гляди ж, не проговорись сусідові Дранкові… То я хочу її [Оксану] переманити до себе у найми (Кроп., І, 1958, 169); В душі він здогадувався про таємний задум дівчини. Адже це їй він необачно проговорився вчора, що тугенько посувається в нього алгебра (Д. Бедзик, Серце.., 1961, 9).

2. розм., рідко. Те саме, що загово́рюватися 2. — Не дуже лишень потріпуйте село, коли любите сільську поведенцію, Павле Антоновичу! говоріть, та не проговорюйтесь! — сказала панія Висока (Н.-Лев., І, 1956, 460).

3. тільки док., розм. Промовити, сказати що-небудь після тривалої мовчанки; несподівано прохопитися словом, фразою. Часом як допече її журба, то вона й проговориться (Кв.-Осн., II, 1956, 454); Захар, тоді ж почувши, що в районі оголошено прийом робітників на шахти в Донбас, на нові заводи, не то жартома, не то напівсерйозно проговорився: «Ото б піти, спеціальність!» (Ле, Право.., 1957, 24); // Вимовитися, прозвучати (про слова). Людина? Тут? Де лише скелі і дикий звір? Де проговорилися колись якісь слова — і з того часу ніякий звук не колихав цього повітря? (Хотк., II, 1966, 314).

4. тільки недок. Пас. до прогово́рювати 1.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 153.