ПРОГНІВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПРОГНІВИ́ТИ, влю́, ви́ш; мн. прогнівля́ть; і ПРОГНІ́ВАТИ, аю, аєш, док., перех. Викликати гнів, роздратування; сердити, гнівити. [Герміона:] Чи буде ж добре, як твоя родина просити піде пайки дармової до тих римлян, що ти так ненавидиш? [Антей:] Ще маєм хліба власного доволі. Не прогнівляй богів (Л. Укр., III, 1952, 419); Розказували, що менша дочка прогнівила матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну (Мирний, І, 1949, 198); Дехто сказав, що дощів випадає мало, дехто зауважив, що бога «ми» прогнівили, а дехто — просто промовчав (Ю. Янов., І, 1958, 98).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 152.