ПРОГЛЕ́ДІТИ і ПРОГЛЯ́ДІТИ, джу, диш, док., розм.

1. перех. і без додатка. Неуважно дивлячись, спостерігаючи, не помітити, пропустити когось, щось. — Дивись після того в яснії оченята, так і дорогу прогледиш!.. (Вовчок, І, 1955, 323); Задумався [Андрій] і прогледів, коли Надія з хвіртки вийшла разом з сипом (Чорн., Красиві люди, 1961, 79); Никають [хуторяни] по закапелках, щоб дечого прихованого не прогледіти (Тют., Вир, 1964, 169); // Залишити що-небудь поза увагою. А настане ніч Купала, — Тую ніч не прогляди І поки ще мла не впала — В ліс до папороті йди (Щог., Поезії, 1958, 242).

2. неперех. Глядіти (у 1 знач.) якийсь час. Закидати в море вудки дуже забавна штука. Зириш на той поплавок, очей з нього не спускаєш і не помітиш, як майже увесь день прогледів (Логв., Давні рани, 1961, 103).

◊ Прогле́діти (прогля́діти) [всі] о́чі — вдивляючись кудись, з нетерпінням, довго прождати кого-, що-небудь. В той день Оксана прогледіла на дорогу всі очі (Панч, Мир, 1937, 14); Впала ніч… Шакали виють… Вітер… Мов зима! Я всі очі прогляділа, — Милого нема! (Крим., Вибр., 1965, 36).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 150.